Правила життя Річарда Фейнмана

5 min readApr 10, 2018

Річард Фейнман — американський фізик, лауреат Нобелівської премії 1965 року, учасник Мангетенського проекту з виробництва атомної бомби, володар чорного пояса з розіграшів, геній і співрозмовник геніїв, автор легендарних мемуарів «Та ви жартуєте, містере Фейнман»

Батько виховував у мені відразу до всякої помпезності і величі (він торгував мундирами і знав різницю між людиною в мундирі і людиною без мундира — різниці немає).

Я часто стикався з цією проблемою: як показати людям те, у що вони не вірять. Наприклад, якось виникла суперечка чи витікає сеча під дією сили тяжіння, і я довів, що це не так, помочившись, стоячи на голові.

В Лос-Аламосі був Джон фон Нейман, великий математик. Ми гуляли разом по неділях, лазили по каньйонах. Фон Нейман дав мені цікаву ідею: бути відповідальним за довколишній світ зовсім необов’язково. Тож за порадою фон Неймана я розвинув потужне відчуття соціальної безвідповідальності. І відтоді став дуже щасливою людиною.

Я не розумію, що відбувається з людьми: вони вчаться не шляхом розуміння, а якось по-іншому — шляхом запам’ятовування чи що. Їхні знання такі ненадійні.

Коли мене представляють як фізика, неодмінно скажуть, що я люблю грати на барабанах. Дивно, але коли мене запрошують на сцену побарабанити, ніхто не каже, що я фізик.

Мій інтерес до науки — це бажання більше дізнатися про світ, і що більше я про нього дізнаюся, то більше мені хочеться дізнатися більше.

Я можу жити із сумнівом, невпевненістю, незнанням. По-моєму набагато цікавіше жити, не знаючи, ніж із відповідями, які можуть бути хибними. Відповіді, які дає релігія, по-моєму надто прості, надто конкретні, надто провінційні.

Те, що я вчений, не означає, що я не контактую з іншими представниками роду людського. Зі звичайними людьми. Я знаю, які вони. Мені подобалося бувати в Лас-Вегасі, фліртувати з танцівницями, балакати з гравцями і всяке таке. Я багато де бував і знаю звичайних людей.

Мало хто з науковців надається до карикатур

Схоже, що універсальний закон фізичних теорій — будь-яка думка, швидше за все, хибна. За всю історію фізики правильними виявилися лише півдесятка-десяток теорій.

Я ні в чому не впевнений стопроцентно, а про багато речей взагалі не знаю нічого. Наприклад, чи є смисл питати «навіщо ми тут?» і що це питання може означати. Я можу подумати трохи, але якщо я не розумію, то займуся чимось іншим. Але мені не треба знати відповідей. Незнання мене не лякає. Мені не страшно відчувати себе загубленим у загадковому Всесвіті без смислу. Так воно і є, наскільки я можу судити. Напевно. Але мені не страшно.

Немає смислу розраховувати ймовірність події після того, як вона відбулася. Багато вчених цього не розуміють.

У мене багато знайомих. Звичайних людей. І я думаю, що їхній розум ображають. По-різному. Увімкніть радіо — і якщо у вас є мозок, то ви просто збожеволієте.

Якщо ви збираєтеся бути фізиком, то доведеться вивчити дуже багато речей — двохсотлітній доробок найдинамічнішої галузі знань. Це так багато, що вам буде здаватися, що це неможливо вивчити за чотири роки. І ви будете праві — доведеться йти в аспірантуру!

I would rather have questions that can’t be answered than answers that can’t be questioned.

В певному сенсі, Нобелівська премія була скабкою у сраці, але гроші не завадили — я купив дачу на узбережжі. Та, загалом кажучи, було би краще не отримувати премію, бо після цього тебе перестають сприймати як звичайну людину.

Відсидітися осторонь — справжнє мистецтво, непросте і важливе. Набагато важливіше, ніж бігти стрімголов вперед або назад.

Людям часто здається, що я їх розігрую, а я зазвичай кажу правду, тільки по-своєму — так, що мені ніхто не вірить.

Якщо неможливо звести фізику до рівня першокурсників, значить ми її не до кінця розуміємо. Перечитуючи свої лекції, я іноді відчував погляд Фейнмана за плечем, тільки звернений він був не до молодої аудиторії, а до колег, і ніби говорив: «Ось! Дивіться, як хитро я впорався з цією проблемою. Ну хіба я не молодець?»

Іноді мене питають — навіщо літати на Місяць? Тому, що це величезне наукове досягнення. Ще воно сприяє розвитку технологій. Вчені задоволені, а якщо вони задоволені, то, гляди, винайдуть вам ще яку-небудь зброю.

Немає жодної форми літературного, або іншого мистецтва, за винятком кросвордів, для яких має значення правопис. Якщо викладачі англійської скаржаться, що студенти після років і років школи не вміють грамотно написати просте слово, то, по-моєму, проблема в тому, як ми пишемо прості слова, а не в студентах.

Суперобкладинка і палітурка українського видання «Та ви жартуєте, містере Фейнман» (elk+deer)

Мене завжди цікавила тільки фізика. Якщо ідея здавалася мені паршивою, я казав, що вона здається мені паршивою. А якщо доброю — то доброю. Усе дуже просто. Я завжди так жив. Якщо можеш так жити, життя стає добрим і приємним. Мені пощастило — я міг.

Ніхто не знає причини дурості уряду — і поки цю причину (і способів її ліквідувати) не знайдуть, всі ідеальні плани йтимуть насмарку.

Знаєте, на машинах, буває, чіпляють наклейку «В машині дитина». Що я маю робити, побачивши таку наклейку? Якось інакше поводитися? Точно! Я ж-то думав «треба, напевне, врізатися у цю машину, але раз там дитина, то не буду».

Хлопці, з якими я вчився в аспірантурі, звикли до того, що я часто веду себе, як повний ідіот. Був випадок, коли хтось зайшов до мене в кімнату — я забув зачинити двері під час «експерименту» — і побачив, як Фейнман стоїть у пальто на стільці, вистромився у прочиненене взимку вікно, тримає в одній руці якусь ємність, а іншою щось у ній мішає. Я почав кричати: «Не заважайте! Не заважайте». Я розмішував желатин і спостерігав: було цікаво, чи застигне желе на холоді, якщо його постійно розмішувати.

У мене є правило: не наближатися до Вашингтона і не мати справ із державою.