Моя мама — науковиця
Виявляється, 11 лютого — День жінок у науці. Прекрасна нагода згадати добрим словом Марію Кюрі, єдину в історії лауреатку двох різних Нобелівських премій з фундаментальних наук; Розалінду Франклін, завдяки якій колеги змогли відкрити структуру ДНК; Лізу Майтнер, піонерку досліджень атомного ядра; Донну Стрікленд, яка отримала Нобелівську премію раніше, ніж штатну посаду у своєму університеті.
З цього приводу редакція телеграм-каналу «Прим.пер.» пригощає вас цікавою статтею американського журналіста Чарльза Гіршберга про науковицю Джоан Фейнман, сестру великого фізика Річарда Фейнмана.
Надворі 1966 рік. Учителька місіс Ведл роздала першокласникам школи Лас-Ломітас перше домашнє завдання: розпитати вдома, чим заробляють на життя наші батьки, і розповісти в класі. Наступного дня я знервовано слухав, як мої чистенькі однокласники хваляться своїми батьками. Лякала мене й місіс Ведл. Тепер-то я розумію, що вона була цілком безневинним створінням, але сором’язливому, тривожному хлопчику тоді здавалося, що вчителька якийсь картоплеподібний монстр. Крім того, я заготував сюрприз і не був впевнений, як його сприймуть.
— Мій батько — вчений.
Місіс Ведл повернулася записати це на дошці.
А потім я вистрелив із крупного калібру:
— І мама — вчена.
Двадцять п’ять пар очей витріщилися на мене — що я в біса таке верзу. Тоді-то я й почав розуміти, наскільки відрізняється від інших моя мама.
Майже півстоліття моя мама, Джоан Фейнман, віддала геофізиці. Скоро вона піде на пенсію з Лабораторії реактивного руху НАСА. В науковому світі її знають завдяки методу передбачення циклу сонячних плям і методу розрахунку кількості радіації, яку отримує в космосі літальний апарат. Ці методи використовують учені всього світу. До того ж, наукова кар’єра моєї мами ілюструє, наскільки змінилося ставлення американців до речей, які ще недавно здавалися неймовірною екзотикою: жінка, мало того, що дітей виховує, так ще й науковець.
Стати науковцем само по собі непросто. А моїй мамі довелося ще й здолати бастіони брехні, нападок, насмішок і перешкод. Якщо сьогодні подібні речі немислимі (або як мінімум незвичні), то подякувати за це слід моїй мамі та іншим жінкам-науковцям її покоління, які попри все зуміли знайти себе в науці.
З хімією я познайомився 1970 року, коли мама пекла халу на єврейський Новий рік. Мені було років десять, і я був твердо переконаний, що кухня — не чоловіча справа, принаймні не для бейсболіста Молодшої ліги штату Каліфорнія, але мама наполягла. Поставивши халу в духовку, мала дала мені пластикову пляшечку з кришкою. Сказала насипати туди соди, налити оцту і швиденько закрити. Не встиг я закрити кришку, як вона з шумом вистрілила мені в лоб. Ого! Їжа вибухає! Я був у захваті.
— Це називається хімічна реакція, — сказала мама, відтираючи мою сорочку. — Оцет — кислота, а сода — основа. Якщо їх поєднати, то вийде щось таке.
Відтоді я перестав розуміти, чому інші діти називають науку нудною.
Перші спогади мами — їй роки два, вона стоїть у ліжечку і смикає за волосся свого одинадцятирічного брата. Так, того самого Річарда Фейнмана, якому судилося стати одним з найвидатніших фізиків-теоретиків свого покоління: анфан терібль Манхетенського проекту, піонер квантової електродинаміки, отець нанотехнологій, нобелівський лауреат і прочая, і прочая. Але в той час він дресирував сестру розв’язувати простенькі арифметичні задачки, за правильні відповіді нагороджував її правом смикнути його за волосся і корчив їй кумедні мордочки. У вільний від забав час Річард розгулював по містечку Рок-Фаревей із викруткою в кишені і ремонтував радіоприймачі — було йому, нагадаю, 11 років.
Мама обожнювала брата, ніхто в родині не сумнівався, що його чекає велике майбутнє. Коли мамі виповнилося п’ять років, Річард за два центи на тиждень найняв її асистенткою в «лабораторію», яку змайстрував у своїй кімнаті. «Я мала по сигналу щось там перемикати. Доводилося залазити на коробку, щоб дотягнутися. Іноді я совала палець між контактами, щоб іскри пішли, в науку його друзям».
Якось ввечері мама попросила води, і Ріді, так його називали вдома, продемонстрував їй дію центробіжної сили, розкрутивши склянку в повітрі так, що дно було вгорі, а вода не вилилася. «Аж одного разу склянка вислизнула з його рук і пролетіла через всю кімнату».
Річард пояснив мамі той дивовижний факт, що їхній собака, тостер і сама вона складаються з атомів. Приклав її руку до рамки картини, як гіпотенузу, сказав, що це прямокутний трикутник і велів вивчити, що квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів. «Я поняття не мала, що це значить, але він повторював це, як вірш, і мені теж сподобалося». Якось уночі Річард розбудив сестру, повів на поле для гольфа неподалік і показав у небі північне сяйво. Так моя мама зустрілася зі своєю долею.
Тоді-то й почалися проблеми. Її мама, моя бабуся Люсіль Фейнман, була жінкою освіченою і душевною, в юності вона навіть брала участь у маршах суфражисток. Та коли восьмирічна Джоан заявила, що хоче бути вченою, бабуся пояснила, що це неможливо. «Жінки не займаються наукою, люба. Вони непристосовані до цього». Мама залізла з ногами у крісло і довго проплакала в подушку. «Я знаю, вона вважала, що говорить правду, от і все, але наскільки гірко було маленькій дівчинці почути, що її мрія нездійсненна. Відтоді я засумнівалася у своїх здібностях».
Моя мама була від науки дуже далекою, але мала прекрасне почуття гумору. І завдяки їй я знаю, що дві найвищі форми пізнання, доступні людині, — це сміх і співчуття.
Річард Фейнман
Не втішало навіть те, що найвидатнішого хіміка століття звали Марія Кюрі, і вона була жінкою. «Мадам Кюрі була для мене міфологічною істотою, а не живою людиною, з якої можна брати приклад», — казала мама. Аж на чотирнадцятий день народження — 31 травня 1942 року — мрія стати вченим знову зажевріла. Річард подарував їй книжку «Астрономія», підручник для університетів. «Я почала читати, застрягла, кинула, почала знову. І так місяць за місяцем. А на сторінці 407 трапився графік, який змінив моє життя». Мама закриває очі і цитує з пам’яті: «Відносна інтенсивність лінії поглинання іонів магнію становить 4 481 ангстремів… “Зоряні атмосфери” Сесилії Пейн. Сесилія Пейн! Ось науковий доказ, що жінка здатна написати книжку, яку ще й процитують в іншій книжці. Таємнича завіса зникла».
Коли мені було років дванадцять, мама розповіла нам про резонанс. Ми сім’єю ходили в похід і шукали дрова для багаття — я, брат і сестра — але нічого не знайшли. Мама побачила суху гілку на дереві і почала його трусити. «Дивіться, кожна гілка хитається зі своєю частотою». Ну хитається, і що? «Дивіться на суху гілку. Якщо трусити дерево у правильному ритмі і спіймати частоту, гілка зламається сама». Невдовзі ми вже смажили зефір на паличках.
Всіх образ, з якими стикнулася моя мама на своєму шляху, не перелічиш, їх надто багато. Список відкривається 1944 роком, коли вона вступила в Оберлінський коледж. Її напарник по лабораторній роботі не витягував курсу складної фізики, і мамі довелося самотужки ставити всі експерименти. Напарник усе акуратненько списав і отримав «відмінно». Мамі поставили найнижчу оцінку. «Він розуміє, що робить, — пояснив викладач, — а ви ні». В аспірантурі професор фізики твердого тіла порадив мамі писати дисертацію про павутину — вона, мовляв, зможе спостерігати її під час прибирання. Мамина дисертація називалася «Поглинання інфрачервоного випромінення алмазоподібними кристалами». Отримавши диплом, мама з’ясувала, що оголошення про роботу в «Нью-Йорк таймс» поділено на «чоловічі» і «жіночі», а значить вона не може подати оголошення в «чоловічу» рубрику, де й шукатимуть собі науковця потенційні роботодавці.
У ті часи навіть декан жіночого відділення Колумбійського університету вважав, що «відповідальне материнство — найкорисніша і найприємніша робота для жінок». Мама спробувала бути «відповідальною матір’ю» і, дідько, мало не загнулася. Три роки вона куховарила, прибирала, доглядала мене з братом, двох упертих і норовливих дітлахів. Якось у 1964 році вона мало не вибила вікно у кухні і вирішила, що пора звернутися до фахівця. «Мені пощастило — психотерапевт виявився розумним і прозорливим, він порадив мені знайти роботу. Я не особливо сподівалася на успіх і просто робила, що він каже». Мама звернулася в обсерваторію Лемонт — Доерті і — диво — отримала аж три пропозиції. Пішла працювати туди на півставки і досліджувала взаємодію сонячного вітру з магнітосферою Землі. Джоан Фейнман першою помітила, що магнітосфера (це частина космічного простору, на яку діє магнітне поле Землі і куди не доходить сонячний вітер) має форму не замкненої краплі, як вважалося раніше, а відкрита з «хвоста». Так почалася її інтелектуальна одісея.
Мама познайомила мене з фізикою, коли мені було років чотирнадцять. Я фанатів від музики кантрі, і ось у нашому місті гастролював сам Ральф Стенлі з «Клінч Маунтин Бойз». Мама не розділяла моє захоплення «сільською» музикою, але погодилися скласти компанію. Кульмінацією концерту стало соло скрипаля Рея «Кучерявого» Клайна. Він зіграв на скрипці варіацію на хітову тему «Саме цей апельсиновий цвіт». Скрипка імітує звук, як наближається і віддаляється поїзд. Мама радісно схопилася в танець: «Заціни, яка класна мелодія! Основана на ефекті Доплера!». М-да, нечасто таке почуєш про репертуар «Кучерявого» Рея. Після концерту ми зайшли перекусити в кафе «Рокібілт» і мама пояснила: коли поїзд наближається, звук вищає, а коли віддаляється — нижчає. Це й називається ефектом Доплера. Те саме із зорями: якщо зоря наближається до тебе, вона блакитна, а якщо віддаляється — червона. Більшість зорь червоні, бо Всесвіт розширюється».
Не можу сказати, що в дитинстві мені подобалася мамина професія. По телевізору показували домогосподарок типу «місіс Брейді», і мені часом теж хотілося, щоб мама сиділа вдома у фартушку. І от раптом це бажання збулося.
Надворі був 1971 рік, мама працювала в Дослідницькому центрі Еймса у Каліфорнії. Вона якраз зробила важливе відкриття про сонячний вітер, який буває двох видів: постійний і перехідний. Перехідний складається з речовини, яку викидає в космос сонячна корона. Про це явище вчені знали давно, але їм ніяк не вдавалося його спостерегти. Мама встановила, що про нього свідчить збільшена кількість гелію в сонячному вітрі. Її кар’єра процвітала. Та почалася економічна рецесія і бюджет НАСА скоротили. Мама знову стала домогосподаркою. Довгі місяці вона шукала нову роботу, почала впадати в депресію.
Маму вчили, що з проблемами треба йти у синагогу. І це виявилося дуже доброю порадою, адже в нашу синагогу ходило більше науковців, ніж в університет Ліги плюща. Наш ребе, відомий громадянський активіст, проводив зустрічі-знайомства для безробітних інтелектуалів. Та коли мама й собі попросилася на таку вечірку, ребе відповів, що вона егоїстка:
— Подумайте, скільки чоловіків сидять зараз без роботи.
— Ребе, я не про роботу, я про життя кажу.
Пригадую, мама прийшла тоді додому. Склала їжу в холодильник. Витягнула пилосос. Увімкнула, почала ковзати щіткою по підлозі. Вимкнула. І розплакалася. Я за компанію теж розплакався, і мама почала мене втішати.
— Я знаю, ви хочете, щоб я сиділа вдома. Та в мене один вибір: або мама на півставки, або божевільна на повну.
Через кілька місяців маму прийняли в Національний центр атмосферних досліджень, і ми переїхали в Боулдер, штат Колорадо. Відтоді вона вирішила «йти слідом за фінансуванням, як лапландці ходять за стадами оленів». Потім мама переїхала у Вашингтон, їй дали роботу в Національному науковому фонді, потім у Бостон — на фізичний факультет Бостонського коледжу, а з 1985-го працювала в Лабораторії реактивного руху. За цей час їй вдалося розкусити деякі загадки північного сяйва. Завдяки даним з космічного апарату «Експлорер 33», мама показала, що сяйво виникає від взаємодії магнітного поля Землі з магнітним полем, створеним сонячним вітром.
— Я не хочу з тобою конкурувати. Давай я візьму північне сяйво, а ти решту Всесвіту, — запропонувала Джоан Річарду. Він погодився. А коли його на початку 1980-х спробували залучити до геофізичних досліджень, Фейнман віджартувався: «Спершу я маю спитати сестру».
У 1974 році мою маму вибрали в президіум Американського геофізичного товариства, вона очолила підкомітет захисту прав жінок у науці. А у 1999-му відзначили як «заслуженого науковця» Лабораторії реактивного руху. У 2000-му Джоан Фейнман удостоїли медалі НАСА за виняткові наукові заслуги.
Скоро мама вийде на пенсію, але це для неї радше зміна занять, ніж відпочинок. Мама планує зайнятися порівнянням сучасних змін клімату з колишніми. «Це дуже важливо, адже найменші зміни сонячного випромінення можуть перетворити Лонг-Айленд на ковзанку, як було 10 000 років тому».
Надворі 1966 рік. Повернувшись зі школи, я почав робити уроки — спитав маму, чим займається тато.
— Він учений, — відповіла мама. — Я теж учена.
— А що роблять учені? — спитав я.
Вона простягнула мені ложку:
— Кинь її на стіл.
Я кинув, ложка аж на підлогу упала.
— Чому вона впала? — спитала мама. — Чому не злетіла під стелю?
Питання «чому» мені й на думку не спадало.
— Бо існує гравітація, — сказала мама. — Ложка завжди падатиме, а куля з гарячим повітрям завжди підніматиметься.
Я кидав і кидав ложку, аж поки мама не веліла припинити. Я поняття не мав, що таке гравітація, але питання «чому?» застрягло в голові. Тоді-то я вирішив, що розкажу в класі не тільки про те, чим займається мій батько. Про маму теж розкажу.
Вперше опубліковано в журналі Popular Science за травень 2002 року
Микола Климчук — перекладач, веде телеграм-канал про редактуру, переклад та інші пригоди книжок. В його перекладі опубліковано класику науково-популярної літератури — книжки Стівена Гокінга, Річарда Фейнмана, Насіма Талеба, Карла Сагана.
